 |
| Андрій Лебідь |
Свободівець з "Айдару", з яким
зустрілися на блокпосту в місті Щастя – про падіння боввана у своєму
місті та про ситуацію на Луганщині
Під час поїздки в зону АТО на блокпосту у Щасті несподівано зустрічаємося зі свободівцем, бійцем батальйону "Айдар" Андрієм Лебедем,
який нині також виконує обов'язки заступника коменданта міста.
Викроюємо хвильку, аби поговорити. А поговорити таки є про що. Днями у
Щасті демонтували останній пам'ятник Леніну, і Андрій є одним із
організаторів цього історичного дійства. До того ж він – безпосередній
учасник антитерористичної операції на Луганщині, тож може розповісти про
реальну ситуацію в цьому краї.
– Андрію, розкажіть докладніше – як відбувався демонтаж останнього боввана в Щасті?
–
Демонтаж залежав від наказу, і от 5 серпня комбат сказав, що можна.
Далі усе було ділом техніки. Ми поїхали та знайшли у місцевого населення
кран. Як не дивно, підійшов шахтар зі Стаханова, такий бородатий
дядько, і сказав, що поїде з нами. Згодом підійшли ще дві старші жінки:
"Задовго вже, чому ви це не зробили скоріше? Давайте, давайте". Тож у
місцевого жителя ми взяли кран, під'їхали на блокпост, де у хлопців була
вантажівка. Машину нам дали буквально на хвилин 20-30, бо вона постійно
зайнята. Зібралась кілька активістів, переважно представники Луганської
"Свободи", що приїхали двома автомобілями. Спершу я заліз на Леніна та
накинув петлю під руки. Хотіли, звісно, тягти за голову, але боялись, що
відірветься і пошкодить кран. Тож підхопили під руки, кран почав
підіймати. Статуя вилита у бронзі ще років 20 тому. Шар нетовстий – 2-3
мм., через що внизу уже все прогнило. Прив'язали до машини за ноги, аби
не втік, та відправили хлопцям – вони його розпиляли на сувеніри. Отакий
був у Лєніна кінець.
– Які завдання Ви виконуєте в батальйоні "Айдар"?
–
Останнім часом кожна група, кожен підрозділ працює індивідуально. Хтось
евакуює мирне населення, хтось стоїть на "коридорі" чи на "фільтрах",
інші працюють з людьми, які виїжджають з Луганська – серед них не всі
мирні громадяни. Частина "Айдару" постійно перебуває на передовій,
частина – це підміна, що відпочиває для ротації. Є й такі бійці, що
діють по селах – виявляють терористів російської армії. Також ми
виїжджаємо, коли нас про це просять. Тут розташовані підприємства, які
безперервно працюють, тож привозимо вантажі, які вони не можуть
відправити. Два дні тому на фугасі підірвалися люди, які поїхали ні з
ким не порадившись і нікому нічого не сказавши. Як правило, ми надаємо
супровід тим, хто мусить їхати небезпечною територією.
– Спостерігаю біженців з Луганська. Розкажіть, хто зараз виїжджає, хто залишається. Які умови життя в місті?
–
У Луганську залишається багато людей. Це зокрема медпрацівники,
МВСівці. А виїздять різні. Наприклад, такі, які вдавано нічого не
помічали, тобто їх все влаштовувало, але коли неможливо стало жити без
електрики і води – помчали на дачі в Щастя. Виїжджають також і люди, які
спершу були прихильниками ЛНР. Зараз населення Щастя збільшилось
приблизно в півтора раза, стільки людей і машин на вулицях у нас ніколи
не було, особливо вдень. Тут кілька тисяч дачних будівель зайняті, а
також усі квартири, які можна було орендувати. Незважаючи на те, що
чимало жителів виїхали – усе зайнято.
– Мені щойно одна пані
розповідала, що не має навіть де помити ноги. А як бути людям із малим
дітьми? Це ж треба їх купати, прати одяг, готувати їсти…
– Зі
слів біженців, Луганськ наближається до екологічної катастрофи. Сміття
не вивезене. Вода в каналізації – стояча, десь забито. Насоси не
працюють, бо немає електрики, і нечистоти вилазять на асфальт.
Температура повітря 35 і більше градусів. Скоріш за все роботи там не на
один місяць. Як цьому всьому даватимуть раду – не знаю. Є ж і хворі
люди, яких не можна транспортувати. Вони потребують засобів гігієни, а
їх нема. Думаю, екологічна катастрофа у Луганську уже розпочалася.
– Кажуть, що комунікації в Луганську зруйновані. Наскільки складно їх буде полагодити та повернути до звичного режиму роботи?
–
Думаю, це буде нелегко. Лінії електропередач суттєво пошкоджені. Якщо
без перешкод під'їхати, то відновити роботу можна аж за кілька днів. Все
залежить від ділянки: де вона розташована тощо. А втім, найбільша
проблема нині все ж не лінії електропередач, а відсутність мобільного
зв'язку. Коли щось трапляється з людиною, банально немає можливості
зателефонувати. У більшості людей тут був "МТС", але цей оператор
повністю та без пояснень перестав працювати. Навіть викликати швидку
допомогу неможливо. У нас за пакетами "Київстар" нині стоять величезні
черги по кілька годин. Друга проблема, що виникла у матерів з дітьми, –
відсутність якісних молочних продуктів, які можна було б придбати у
супермаркетах. Багато сиру і молока на ринку, та не кожна матуся може їх
купити. Подекуди ціни на сир зросли вдвічі. Магазини порожні,
закінчилось все: цукерки, хліб. От ввечері людина приходить з роботи і
не може придбати найнеобхіднішого. Цим ніхто не займається. Чим ми
можемо допомогти? Надаємо гуманітарну допомогу, яку привозить в тім
числі ВО "Свобода", почали видавати людям крупи, мед, сало...
– Чи ж місцеві жителі розуміють, хто насправді в цьому винен? Чи взагалі усвідомлюють, яке реальне становище?
–
Як мінімум половина людей не розуміє. Вони шукають в інформаціях те, що
хочуть почути і по всьому. Днями трапився епізод, коли були затримані
хлопці – в цивільному зі спиртним в руках вони виходили з магазину. Їх
затримали, а одна із місцевих почала голосно лементувати на всю вулицю,
що от місцевих хлопців нібито "в'яжуть". До слова, виявилося, що це були
люди із Чернігова. Поки ми це з'ясовували, на все Щастя ширились різні
чутки. Хоча ті люди, які не повністю піддалися проросійській пропаганді,
почали розуміти, що ми на їхньому боці і нічого поганого на думці не
маємо.
– Причиною зазомбованості є російське телебачення?
–
Звичайно. Нема в Україні жодного проукраїнського каналу, жодного! Так
звані "українські канали" зранку до ночі свідомо демонструють спеціально
ідеалізований московський побут. Це фатально впливає на неповнолітніх.
Російські серіали – це зброя набагато гірша, ніж "Град". Втрата
території – не основне (її потім можна відвоювати, що зараз ми і
робимо), головне – не втратити ідентичність і мову. Втратили мову –
втратили державність. Цього не розуміє навіть частина тих людей, які
задіяні в АТО. Тому треба працювати з людьми. Ті, хто на передовій, –
герої, у них немає часу на ідеологічну бесіду. Але ті, хто приїжджає, –
має розмовляти. Для більшості місцевих жителів основним є налагодження
справ до стану "як раніше" і все, на цьому вони зупиняються. Вони
вважають себе патріотами, але не хочуть щось міняти, лишень, щоб стало
так, як було раніше…
– Коли, на Вашу думку, розпочалось масове зомбування жителів сходу?
–
Будівництво Донбасу почалось з того, що сюди завозили людей з
Казахстану, Росії. Вони почали витісняти місцеву культуру. Вони не
ідентифікували себе як українці. І так останніх років 50. Більшає людей,
яким окрім горілки в своєму житті нічого більше не потрібно. Колись тут
так не було. Тут були й заможні люди, і не дуже, але всі були вельми
приємні. Наше місцеве населення трохи схоже на полтавчан. …Увесь цей час
ми звільняли та вимінювали людей з полону. З міста Щастя (один з
останніх прикладів) звільнили трьох. За фахом – викладачі. Тут у нас
викрадали людей, ламали їм руки, принижували…І зараз люди, які це
робили, потихеньку починають виїжджати з Луганська. Дуже важливо їх
перепинити, не дати втекти від відповідальності.
– А є ще тут свободівці?
– Так, звичайно. Є й у батальйоні свободівці, і в Щасті їх також чимало.
– Ви безпосередньо перебуваєте в епіцентрі воєнних подій. На Вашу думку, як буде розвиватись ситуація надалі?
–
Усе залежить від керівництва держави. Якщо не введуть воєнний стан, то
все почне руйнуватись. Невдовзі навчальний період, а ми не знаємо, як
будуть контактувати між собою школи, скільки дітей підуть на навчання,
чи будуть повертатися люди. Цивільна влада не дає собі ради з виплатами
пенсій. Є кошти, є списки, але гроші зникають невідомо куди. Пенсіонери
та бюджетники не отримують зарплат. Через те, що не працює Інтернет, –
немає звітності. Школи та дитячі садочки також не можуть отримати
коштів, облік не ведуть ні щодо оплат, ні щодо зарплат працівників.
– Як далі собі уявляєте життя в місті Щастя?
–
Цього року спробуємо відновити українські класи. Вже одна нарада
відбулась. Зараз мають надати заявки, і я не впевнений, що місцева влада
не буде цьому заважати. Аби запобігти біді в майбутньому, треба все
переводити на українську мову…
Немає коментарів:
Дописати коментар