Олег КУЦИН переконаний, що окупанти спробують захопити нові території
Нещодавно у бійців окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ" відбулася чергова ротація. Трьох добровольців, які зазнали уламкових поранень на передовій, відправили на стаціонарне лікування. Про стан поранених українських патріотів, теперішню діяльність та завдання "Карпатської Січі", про ситуацію на сході, партизанський рух і багато іншого спілкуємося з командиром окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ", очільником Закарпатської обласної "Свободи" Олегом Куциним. Також нещодавно пана Олега Політрада ВО "Свобода" призначила куратором батальйону спеціального призначення "Січ".
"МИНУЛОГО ТИЖНЯ бійці "Карпатської Січі", – розповідає Олег Куцин, – мусили утримувати дві бойові позиції: відбивати атаки сепаратистів у Пісках та утримувати дорогу на аеропорт. Саме поблизу блокпоста, який прикриває дорогу до аеропорту, поранили одного із бійців чоти уламком ворожої міни. Ще двоє добровольців зазнали поранення від розірваної гранати на розтяжці. Двоє перебувають на лікуванні у містечку Селідово на Донеччині. Одного з поранених відправили на лікування до Дніпропетровська. Там також перебуває на лікуванні ще один боєць "Карпатської Січі", який зазнав важкого поранення тижнем раніше. Сьогодні його поранення кваліфікують як середньої тяжкості.
Драматичною була історія порятунку цього бійця… Ми здійснювали ротацію наших хлопців. Я кермував однією машиною, він – другою. Почався мінометний обстріл. Біля моєї машини зірвалася міна – кілька осколків прошило авто, мене не зачепило, а хлопчині осколок потрапив у ліве плече, перебив сухожилля. Він втратив дуже багато крові – пошкодило артерію біля кістки, а тому кожен його рух призводив до посилення кровотечі. Спочатку його відвезли в Краматорськ, однак тамтешні лікарі негідно повелися з українським героєм – протримали хлопця близько 8 годин у лікарні, але так і не надали необхідної допомоги. Дякувати Богу, що залишили з ним дівчину-волонтерку із Закарпаття, яка нам повідомила про байдужість і безвідповідальність медиків. Вирішили перевезти його до Дніпропетровська. Там його прооперували. Лікарі сказали, що якби приїхали бодай на годину пізніше, то наслідки були б дуже сумними.
– Розкажіть більше про "Карпатську Січ"… Як давно воюєте на сході?
– "Карпатська Січ" – це окрема добровольча чота, ми не входимо до складу жодного батальйону. У нашій чоті здебільшого свободівці – 90 відсотків складу. Сьогодні базуємось у Курахово – поруч з батальйоном "Січ". Активну діяльність у зоні АТО розпочали ще з кінця квітня. Переважно виконували волонтерські функції, хоч бувало і в перестрілки потрапляли. Безпосередньо на передовій понад три тижні. Загалом у нашій чоті близько 25 чоловік.
Є чимало охочих долучитися до нашого підрозділу, але маємо серйозні проблеми з забезпеченням. Утримувати стільки людей доволі проблематично. Адже це і зброя, проживання, амуніція, теплий одяг і багато іншого. Якщо приходять зі своєю амуніцією – приймаємо. Офіційно не маємо права воювати, а тому лише допомагаємо нашим військовим на позиціях. Ми йдемо на передову, стаємо на позиції, однак можемо використовувати зброю лише тоді, коли на нас нападають.
Така заборона воювати – ще одна безглуздість державного механізму. Деякі добровольчі батальйони мають певний статус, який отримали завдяки впливу олігархів чи політсил, які їх фінансують. Ми такого статусу не маємо. Натомість, щоб потрапити у міліцейські батальйони, потрібно пройти масу перевірок і численні кола бюрократії. Якщо, до прикладу, валив пам'ятник Леніну або ж під час подій Майдану проти тебе відкрили кримінальну справу, а потім навіть закрили – це все одно позбавляє можливості потрапити в ряди міліції і йти воювати на фронт.
– Сьогодні багато говорять про посилення російської армії на Донбасі, про повномасштабне вторгнення протягом найближчого часу…
– Завозять нову техніку, реактивні артилерійські системи, об'єктивно відбувається нарощування російських сил на сході. Проти нас працюють професійні коригувальники та навідники. Це вкотре доводить факт, що воюємо не з сепаратистами, а з російськими військовими. Попри все, маємо достатньо сил і бойового духу, аби відбити атаку окупантів, готуємось до наступу бойовиків і російської армії. Все ж не думаю, що протягом найближчого часу відбудеться масовий прорив російських військ вглиб України. Що точно робитимуть окупанти – триматимуть у постійній напрузі фронт, увесь час здійснюватимуть "локальні вилазки", намагатимуться захопити частину території. Для них сьогодні з точки зору військової стратегії і з точки зору психології війни – дуже важливо захопити бодай кілька нових населених пунктів.
– Чи готові вести війну у зимовий період?
– Наша чота має певні труднощі – поки не можу сказати, що до зими цілковито готові. Тримати позиції на передовій під вітром, дощем, у мороз стає дедалі важче – хлопці-добровольці не мають належного теплого одягу та екіпірування.
Контактую з побратимами-свободівцями – вони готові допомогти. Сподіваюсь, що до настання морозів встигнемо забезпечити наших воїнів зимовим. Будемо раді з допомоги волонтерів та усіх небайдужих. Щодо війська загалом, то є низка проблем із забезпеченням. Часто українським солдатам дають неякісну стару амуніцію, обладнання, одяг. Якщо є можливість, то ділимося із побратимами з інших підрозділів. Добровольчі батальйони та Нацгвардія забезпечені краще – вони частіше контактують з волонтерами, родичами, друзями. Найгірше забезпеченні солдати у Збройних Силах України.
– Чи зміниться взимку спосіб ведення війни?
– Не буде так званої "зеленки" (скупчення чагарників, пролісків і лісопосадок, де дуже зручно ховатися), а тому вести диверсійно-розвідувальну роботу буде складніше. Проте у місці, де ми зараз перебуваємо – дуже рідко доходить до бою на близьких дистанціях. Як правило працюють снайпери, крупнокаліберні кулемети, міномети, артилерія, "Гради". Бойовикам нічого не заважатиме і взимку лупити по нас з відстані 25 кілометрів. Думаю, що послабиться діяльність диверсійно-розвідувальних груп, але обстрілів не поменшає.
– Як події розвиватимуться далі?
– Важко сказати… Очевидно, що дуже багато залежить від керівництва нашої країни. Сьогодні необхідно суттєво збільшити фінансування армії. На українське військо повинен працювати весь державний механізм. Існує загроза того, що Росія рано чи пізно розпочне повномасштабне вторгнення, а отже й існує загроза втрати державності. Окрім того, на Росію політично та економічно повинен тиснути увесь цивілізований світ. Сьогодні маємо формальне перемир'я – це заморожений конфлікт, який несе масу негативних наслідків. Чи не найбільший з них – зневіра у можливостях української держави. Під час перемир'я стали очевидними дуже багато проблем. Сьогодні є чимало батальйонів, які створили під вибори не стільки заради перемоги у війні, скільки заради піару. На такі батальйони надалі витрачають немаленькі гроші, але часто бійці навіть не мають що робити. Починається стрілянина між собою, розподіл сфер впливу, гра мускулами. У добровольчі батальйони потрапили різні люди. Звичайно, там є справжні патріоти, які воюють найвідважніше, бо їхньою мотивацією є любов до батьківщини, але, на превеликий жаль, таких сьогодні меншість. Потрібно визнати, що основний тягар війни на свої плечі взяли саме Збройні Сили України.
– Чи є на Донбасі місцеві, які готові вести партизанську війну з окупантом?
– Для багатьох людей Донбасу до початку війни Україна була чимсь далеким – десь там у Києві-Львові. Сьогодні мислячі зрозуміли, що від рівня їхньої свідомості та патріотизму залежить життя та майбутнє. Здебільшого це середній клас – фермери, дрібні підприємці, вчителі. Вони не йдуть воювати в армію з різних причин, кожен займається своєю справою, однак якщо в їхнє містечко прийде ота чорна сила – готові давати рішучу відсіч. Тому-то й хочуть навчатися військової справи.
Вони не раз зверталися в державні інституції, однак на їхню ініціативу не реагують, годують обіцянками. Склалось так, що мешканці району, у якому ми базувалися, звернулися до мене з проханням організувати військові навчання і вишкіл. Вирішили по суботах-неділях, а інколи і в будні – навчати місцевих партизанської справи. Навчаємо, як правильно користуватися зброєю, як поставити розтяжку, знешкодити міну і багато іншого. Патріоти східної України активно спілкуються поміж собою, а тому наша справа набула певного розголосу. Почали звертатися люди з інших районів і навіть Луганської області. Наскільки можемо – навчаємо цих людей, але об'єктивно не вистачає навіть людського ресурсу та фізичних сил, щоб зробити вишколи масовими. Виникає багато й інших труднощів. До прикладу, аби перевезти зброю з місця на місце – мусимо проїхати кілька блокпостів з усіма перевірками. Крім того, беркутівці нас далі дико ненавидять. Як тільки бачать прапорець ВО "Свобода" – затримують на кілька годин.
Якби це все перенести на загальнодержавний рівень, то процес організації навчань був би простішим, а сам вишкіл – куди ефективнішим. Сьогодні можна розвинути потужний партизанський рух, який завдавав би відчутних ударів по силах ворога. Дивно з того, що українська влада ігнорує такий козир. Всяка армія є сліпою без розвідки, натомість місцеві чудово знають географію регіону і специфіку тамтешнього мирного населення. Як би це іронічно не звучало, але нашим можновладцям потрібно брати приклад з Росії. Вони активно працюють з місцевим населенням Донбасу, проводять військові навчання, привозять їм всі види зброї, артилерію і танки…
Святослав КОСТЮК.
28 листопада 2014 року члени запорізької "Студентської Свободи"
спільно з европейськими дипломатами, представниками органів місцевого
самоврядування, громадськими активістами, журналістами, студентами взяли
участь у дискусії на тему "Реформи в Україні в умовах застосування
Угоди про асоціацію з ЕС". Націоналісти звернули увагу присутніх на
проблеми, що загрожують українській нації внаслідок надмірної
европейської лібералізації.
.jpg)
